Вадим Мілько: «Президент сказав: «З Ковалівки нікуди не поїду. Потрібно людям допомагати»

22.03.2022 21:56

Капітан Ковалівського Колосу Вадим Мілько дав ексклюзивне інтерв'ю нашому сайту.

— Вадиме, куди твою сім'ю закинула війна?

- У Полтаву. У мене тут теща, і вже третій день, як ми знаходимося в цьому місті. Три тижні були у Ковалівці. Війна застала нас на клубній базі під час заїзду. З самого ранку я поїхав до Києва, забрав сім'ю та вирішив, що тут буде безпечніше.

— У Колосі створено свій гуманітарний штаб?

- Так. Весь цей час ми як могли займалися якоюсь допомогою під керівництвом нашого президента. За всі роки виступу в Колосі я з ним так щільно ніколи не спілкувався, але тепер зрозумів, який він чоловік. Людина могла виїхати, в принципі, куди завгодно, але сказала, що це моя батьківщина, що тут мої батьки і що зі свого села він нікуди не втектиме. І те, що він робить, заслуговує на всіляку повагу.

— У Ковалівці зараз тривожно?

- Тривожно зараз скрізь. Ми до останнього знаходилися там уп'ятеро зі своїми близькими: я, Андрій Тотовицький, Володимир Маханьков, а також два легіонери — Микола Золотов та Ніка Сітчінава. Однак у певний момент вирішили поїхати на батьківщину до дружини. Я забрав із Харкова свою доньку від першого шлюбу, і теща всіх нас дала притулок. Сказала: «Наразі всі рідні, треба бути разом».

- У Полтаві нині не тісно?

— Думаю, що місця вистачає всім. Хоча місто, дійсно, як великий вулик. Він же для мене не чужий і тому, що якийсь час я грав у Ворсклі, знаю багатьох хлопців. Люди зараз скрізь дружні, і це сила нашої країни.

Втім, тривоги часто й тут. Сьогодні зібралися з друзями трохи побігати, і я вперше у житті грав у футбол під звуки сирени.

— Як капітане, ти тримаєш зв'язок із усіма гравцями Колоса?

- Намагаюся. У нас є свій гурт, ми там спілкуємося. Багато хто зараз на Західній Україні. Мене теж звали туди, але я захотів бути ближче до будинку.

— На окрему розмову заслуговує ще один представник Колоса…

- Звичайно. Це Андрій Богданов. Ми з ним недавно переписувалися, і він зізнався: «Багато можу розповісти, але не телефоном». Андрій – молодець. Зважився на такий крок, вступив у територіальну оборону. Але йому, гадаю, простіше — у нього поки що немає сім'ї. А ми повинні, розуміючи, на що здатні на фронті, турбуватися за своїх дітей та робити те, що вміємо. Якось допомагати і дякувати нашій армії за те, що вона захищає нашу країну.

— Ти сам родом із Первомайська. Як твої батьки?

- Слава Богу, все добре. Місто живе. Спочатку було дуже напружено, адже там недалеко Вознесенськ. Але згодом ворога звідти відбили. Наразі вибухів немає, хоча всі переживають за Миколаїв. Як, втім, і за всі міста, які перебувають під обстрілами.

— Ти чотири роки грав у Білорусі, яка зусиллями свого недорозвиненого керівника вже встромила нам ніж у спину. І хоче ще. Які в тебе залишилися спогади від цього періоду футбольного життя?

— Знаєш, у мене якось одразу склалося враження про людей цієї країни. Простими словами вони перелякані. Прізвище лукашенка називали пошепки. Можливо, я на таких просто потрапив, і там, звичайно, є нормальні люди. Але їм важко перемогти свій страх, вони не вільні. Я хочу помилятися, але від армії цієї країни можна чекати всього, що завгодно.

Втім, усіх білорусів не треба стригти під один гребінець. Той самий Коля Золотов, наш захисник, абсолютно адекватна і вільна у своїх висловлюваннях людина. Він ніколи не підтримував режим лукашенка та не приховує цього. І його реакцію на те, що відбувається сьогодні в Україні, можна побачити в його Інстаграм.   

— З Росією тебе нічого не пов'язує?

- Ні. На щастя, мене туди ніколи не запрошували, а тепер моєї ноги там точно не буде. Нехай моляться на свого ідіота. Ми обов'язково переможемо, а вони залишаться такими ж дрібними, якими виглядають нині.

Євген ГРЕСЬ

Євген Сердюк: «Росіян у Болгарії бачу рідко. Напевно, ховаються»

Стрічка новин