Олег Білик: «Бог милував – проти росіян я ніколи не грав…»

Голкіпер Олександрії, колишній капітан молодіжної збірної України дав ексклюзивне інтерв'ю нашому сайту.

— Олеже, ти родом із Тернопільщини, але досі перебуваєш в Олександрії. Чому не поїхав до більш безпечного місця?

— На жаль, зараз в Україні скрізь неспокійно, і ракети літають там і тут. Війна застала мене саме в Олександрії, ми готувалися до відновлення чемпіонату, але…

Звичайно, мої рідні та близькі одразу почали закликати до того, щоб я приїхав додому. Втім, ми з дівчиною вирішили залишитися. В Олександрії у нас є певні волонтерські справи, і ми ними потроху займаємось. До того ж тренерський штаб для бажаючих проводить тренувальний процес. Гадаю, що нам треба тримати себе у формі, бо вірю, що українські військові вже скоро проженуть усю нечисть із нашої землі.

Так, на жаль, нещодавно прилетіло і до Олександрії. Загинули люди, і серед них один із моїх знайомих. Це страшно.   

— Деякі клуби УПЛ призупинили контракти з футболістами. Деякі платитимуть, але не все. Як у вас?

— У нас поки що не платять. Пообіцяли, що повернуть всі борги, які утворилися ще до вторгнення, але як і коли, поки що невідомо. Ми розуміємо, який зараз час, але сподіваємось на те, що ФК Олександрія буде жити. Отримувати кошти для нас важливо тому, що всі футболісти займаються допомогою, і нам не хочеться припиняти цей важливий процес.   

— Поточний сезон можна вважати особливим для тебе — ти став основним голкіпером свого клубу. Як воротар, що пройшов всі інститути юнацьких та молодіжної збірних України, мабуть, почав мріяти і про національну команду?    

— Про це, гадаю, мріють усі футболісти. Надто коли ти там уже побував — хочеться знову опинитися в тій атмосфері. Три роки тому я потрапив на один зі зборів національної збірної, попрацював під керівництвом Андрія Шевченка. То були чудові часи.

Звісно, ​​коли ти граєш в УПЛ за команду, яка веде боротьбу за єврокубки, коли проводиш серію вдалих матчів, такі думки не можуть не з'являтися. Про мотивацію потрапити до збірної мені говорили мої тренери, з якими я працюю зараз та працював раніше. Але сталося так, як сталося. Сезон завершено, у збірній досить серйозна конкуренція. Зараз треба думати про закінчення війни, а потім знову ставити перед собою футбольні завдання.

— Про молодіжку згадуєш часто?

— Так, у нас була добра команда, де панувала чудова атмосфера. Були перемоги, були невдалі матчі, але мені завжди подобалося, що ми являли собою справжній колектив, у якому всі поважали один одного.

Я дуже пишаюся тим, що у деяких матчах тренери довіряли мені капітанську пов'язку. У підготовчий період ми виграли два престижні турніри, але невдало стартували у відбірному циклі, а потім не встигли виправити помилки.

— Стежиш за теперішньою молодіжною збірною?

— Звичайно. Мені здається, що зараз у Руслана Ротаня ще сильніша команда. Тренерський штаб ще в минулому циклі запрошував молодих гравців, які розуміли той футбол, який він хоче бачити. Я вважаю, що молодіжка має непогані шанси, щоб цього разу потрапити на Євро. І дуже пишаюсь тим, що в команду знову викликають воротаря з Олександрії — Валентина Гороха.

— На рівні збірних та за клуб ти, здається, ніколи не грав проти російських команд. Так?

— Так, Бог милував. Сподіваюсь, що й не зіграю. І не лише я, а й футболісти з усього світу, бо росіян треба надовго відлучити від міжнародних змагань. Нехай і далі розповідають, що «спорт поза політикою». Та грають у своїй задрипаній країні. Це плата за їхнє мовчання. Навіть не хочу про них говорити.

— У тебе там немає родичів?

— Ні. Ні родичів, ні друзів, ні знайомих. У моєї дівчини є дві тітки. Рідні сестри. Одна живе в Україні, інша — там. Так та не вірить тому, що тут насправді відбувається. Проте для нас головніше те, що з нами весь світ. Правда — на боці України. 

Євген ГРЕСЬ

«Машина згоріла на базі Маріуполя». Екс-півзахисник молодіжної збірної України — про війну, рідну Волноваху та дебютний гол у Шахтарі