Андрій Тотовицький. Частина 2. «В Динамо мене забракували ...»

16.05.2017 11:47
Півзахисник бельгійського Кортрейка мріє коли-небудь надіти футболку національної збірної України Тотовицький Про виступи Андрія Тотовицького в Бельгії чули, напевно, багато. А ось про те, як складалася його футбольна доля в юності, знають одиниці. А в цій історії була одна цікава деталь, про яку ви можете прочитати у другій частині нашого інтерв'ю з півзахисником. 

«Моя перша футболка була з прізвищем Шевченко на спині»

- Андрій, ти зараз виступаєш в Бельгії. А в дитинстві про яких висотах марив? - Зараз і не згадаю. Просто хотілося грати в футбол. - Матчі якого клубу дивився найчастіше? - Не скажу, що частіше, але вболівав за італійський Мілан. - А з вітчизняних команд який віддавав перевагу? - Шахтарю. - На твоїй малій батьківщині було більше шанувальників гірників? - Ні. У Сарнах, звідки я родом, практично всі переживають за Динамо. Я був в меншості (посміхається). - Яка у тебе була перша футболка? - Андрія Шевченка з сьомим номером на спині, часів його виступів в Мілані. Це був мій футбольний кумир. - Тепер, напевно, твоя мрія - зіграти під керівництвом цього тренера в складі національної команди? - Звісно. Я часто про це думаю.    - Ти сам - із Західної України. Коли вже займався футболом, не запрошували до Львова, до Луцька? - Батьки були проти. Пізніше я поїхав в київський РВУФК. Там все було так суворо, ніби перебував в суворовському училищі. Благо поряд жив мій дядько, який часто мене відвідував. - Коли приїхав до Києва, вже вважав себе футболістом? - Ні звичайно. Навпаки, було важко, оскільки нас постійно лякали, мовляв, з 20-ти чоловік навчання в кращому випадку закінчать тільки двоє - і ще не факт, що підуть по кар'єрних сходах. Але для себе я поставив собі за мету будь-що-будь йти до кінця. Мені було б соромно, якби мене вигнали. Я непогано вчився, і на тренуваннях багато що виходило, але одного разу вихователь завалив мене на заліках, і тренер не особливо добре про мене відгукувався. В результаті мене умовно перевели на наступний рік навчання. Добре, що незабаром змінився наставник, і з того моменту у мене все пішло нормально.

«Виступи в Іллічівці і Зорі завжди згадую з теплотою»

- А чому у тебе не склалася кар'єра в столиці? - На юнацьких змаганнях наша команда 15-річних вийшла в фінал. Перед турніром директор інтернату викликав мене і ще одного хлопця, щоб підписати контракт з Динамо-3. Однак ми відмовилися, оскільки керівництво хотіло прибрати нашого тренера Павла Неверова. Хоча перспективи, можливо, були непоганими, адже я був на олівці у наставників збірної U-15. В результаті нашого тренера запросили в Динамо, і він забрав нас в структуру клубу. Але там, як виявилося, теж було несолодко. Ми прийшли з інтернату в колектив, де, по суті, всі хлопці були київські. На різних батьківських зборах багато піднімали бучу, мовляв, навіщо в команду запросили цих провінціалів. Тиск був шалений, тому і закріпитися в Динамо було складно. Згодом я все-таки потрапив в дубль. Зі мною часто розмовляв покійний нині Валентин Белькевич, допомагав, підбадьорював, я в свою чергу намагався і навіть, може, це і прозвучить нескромно, був упевнений, що в Динамо у мене вийде. Однак головний тренер команди Володимир Федорович Мунтян прямим текстом сказав, що я не входжу в його плани. На цьому моя історія зі столичним клубом і закінчилася.       Потрапити в Шахтар мені допоміг випадок. На тих же юнацьких змаганнях, про які я говорив вище, був присутній і тодішній директор академії гірників Патрік фон Ліувен, який запрошував мене в донецький клуб. Через деякий час я скористався цією опцією (посміхається) і ні про що не шкодую. - На вищому рівні в складі Шахтаря ти провів в чемпіонаті лише один матч, пройшовши горнило елітного дивізіону з Іллічівцем і Зорею. Оренда пішла тобі на користь? - Безумовно. Про цей час я завжди буду згадувати з теплотою. У Маріуполі наставником команди був Микола Петрович Павлов, про який вже стільки говорили, що він - майстер роботи з молоддю, що мені і додати нічого (посміхається). Він весь час був на боці футболістів, завжди тримав слово. Загалом, я щасливий, що попрацював під керівництвом такого фахівця. Різні тести, якими славився Микола Петрович, я проходив безболісно, ​​так що у мене там все було в порядку. Радий, що вдалося пограти і під керівництвом Юрія Миколайовича Вернидуба. Але що ще дуже важливо - у нас був кращий колектив з усіх, де мені доводилося виступати. Наша згуртованість часто допомагала і в поєдинках. Думаю, і результати у нас були гідні.

«Невихід збірної на чемпіонат світу не варто перетворювати в трагедію»

- Як думаєш, з бельгійського чемпіонату складніше потрапити в збірну? - Важко сказати. Я не знаю, чи стежать взагалі за мною тренери національної команди. Але хочеться в це вірити. - Чи були думки навесні 2016- го, коли ти почав забивати, що отримаєш виклик в збірну на Євро? - Якщо чесно, так. По-моєму, я навіть був у якомусь розширеному списку, але далі справа не пішла. Що ж, буду працювати, щоб не тільки потрапити в розширений список, а й виступати в синьо-жовтій футболці.   - Бачив всі матчі національної команди в поточному відбірковому циклі? - Звісно. Мені подобається нинішня тактика. Збірна намагається контролювати м'яч. Хоча, звичайно, зараз йде перебудова, все робиться на перспективу. На мій погляд, в наступному відборі команда зможе вистрілити. Так що, думаю, навіть не потрапив на чемпіонат світу не варто сприймати як трагедію. Втім, синьо-жовті ще не втратили шансів на хороші позиції в своїй групі і просто так не здадуться. Сергій ДЕМ'ЯНЧУК Частина 1

Стрічка новин